Formy podstawowe
II edycja

Formy podstawowe

Formy podstawowe to cykliczny program skierowany do uczennic i uczniów od czwartej do ósmej klasy szkoły podstawowej, realizowany przez Muzeum Sztuki Nowoczesnej w Warszawie i Edukacyjną Fundację im. Romana Czerneckiego. W tym roku odbędzie się jego druga edycja. Także i tym razem w ramach programu powstaje pudełko mieszczące w sobie „uśpioną” wystawę, która w każdej chwili może się zmaterializować w kształcie wybranym przez uczniów, wspieranych przez kadrę nauczycielską i zespół edukacji Muzeum.

Pudełka są rozsyłane do wybranych szkół w różnych częściach Polski. W pierwszej edycji, w roku szkolnym 2021/2022, trafiły m.in. do Szczekocin, Pogorzałek i Rozdrażewa. Dzieła sztuki realizowane w tamtejszych podstawówkach służyły jako pomoce dydaktyczne (praca Goshki Macugi), zmieniały wystrój sal (Kasper Bosmans), pomagały w organizowaniu klubów czytelniczych (Slavs and Tatars), inicjowały happeningi (Sharon Lockhart) czy też zmieniały szkolne regulaminy (Mikołaj Moskal).

W pierwszej edycji Form podstawowych pudełko zawierało ćwiczenia, narzędzia i instrukcje stworzone przez wspomnianych wyżej artystów, a także: Pawła Althamera, Gabo Camnitzera, Ramonę Nagabczyńską, Agnieszkę Polską, Katarzynę Przezwańską i Olgę Micińską.

Pudełko drugiej odsłony, przygotowane na rok szkolny 2022/2023, trafi ponownie do dziesięciu szkół z całego kraju, a także – w ramach poszerzania międzyinstytucjonalnych współprac – do pięciu instytucji kultury, które będą na miejscu pracować z gronem pedagogicznym oraz uczennicami i uczniami. W projekt włączają się Miejski Ośrodek Sztuki w Gorzowie Wielkopolskim, Biuro Wystaw Artystycznych Ostrowiec Świętokrzyski, Goyki 3 Art Inkubator w Sopocie, Centrum Sztuki Współczesnej Kronika w Bytomiu oraz Biuro Wystaw Artystycznych w Tarnowie.
Tegoroczne wydanie składa się z prac Tareka Atouiego, Maximiliane Baumgartner, Alicji Bielawskiej, Kati Buchatskiej, Dory Garcii, Prabhakara Pachputego, Joanny Piotrowskiej & Bożeny Rydlewskiej, Raqs Media Collective, Jaśminy Wójcik i kolektywu Zakole.


Wystawa – zaprojektowana w formie artystycznych ćwiczeń i obiektów umieszczonych w pudełku – odwołuje się do tradycji historii sztuki: postaci Marcela Duchampa i jego wystawy podróżującej w walizce czy też „Ffluxkits”, czyli pudełek przygotowywanych przez artystów związanych z ruchem Fluxus, które zawierały m. in. partytury, modele, nagrania audio, gry, puzzle i szablony. Formy podstawowe odnoszą się także do innych eksperymentów związanych ze sztuką i edukacją podejmowanych w XX i XXI wieku, takich jak Pure Consciousness – zainicjowaną w 1998 roku serią wystaw On Kawary, które miały miejsce w przedszkolach. Obrazy japońskiego konceptualisty mogły posłużyć jako narzędzia dydaktyczne wspomagające naukę dni tygodnia i cyfr.

Program jest realizowany w klasach i na korytarzach szkolnych, w salach gimnastycznych i na boiskach. Wystawa umieszczona w pudełku może być przygotowywana wielokrotnie i interpretowana na rozmaite sposoby (poprzez każdorazową selekcję fragmentów, inny dobór skali i kolorów itp.). Za jej pomocą stawiamy pytania: co możemy zrobić ze sztuką? Czym może być wystawa? Czego możemy się nauczyć od artystek i artystów? Czy poprzez kontakt ze sztuką powstaje wiedza? I w końcu: jak rozumieć sztukę lub jak czerpać przyjemność z jej nierozumienia?

Formy podstawowe zostały zainspirowane inicjatywą School Prints [Druki szkolne], którą realizowano przez chwilę w Wielkiej Brytanii tuż po drugiej wojnie światowej. Zestaw litografii stworzonych przez grupę uznanych artystów trafił wówczas do szkół podstawowych. Były to dzieła m.in.: Barbary Jones, Henriego Matisse’a, Henriego Moore’a, Johna Nasha czy Pabla Picassa.

Program Formy podstawowe powstaje pod opieką kuratorską Sebastiana Cichockiego i Heleny Czerneckiej.

Opis pudełek oraz instrukcje do samodzielnego ich wykonania można zobaczyć TUTAJ.

Projekt realizowany w ramach współpracy Muzeum Sztuki Nowoczesnej w
Warszawie i Edukacyjnej Fundacji im. Romana Czerneckiego.

Zespół kuratorski: Sebastian Cichocki, Helena Czernecka

Projekt pudełka: Michał Sikorski TŁO

Projekty graficzne: Zofia Kofta

Koordynatorka produkcji: Marta Wójcicka

Koncepcja procesu edukacyjnego i koordynacja: Anna Grajewska, Marta Przybył

Konsultacja merytoryczna: Aleksandra Saczuk, Urszula Arciszewska (Fundacja EFC)

Teksty: Sebastian Cichocki, Helena Czernecka, Jakub Depczyński, Bogna Stefańska 

Redakcja tekstów: Kinga Gałuszka

Tłumaczenia: Joanna Majewska-Grabowska, Łukasz Mojsak

Komunikacja: Józefina Bartyzel, Marlena Dudzic, Weronika Regosz, Anna Szałas

Artyści: Tarek Atoui, Maximiliane Baumgartner, Alicja Bielawska, Katya Buchatska, Dora Garcia, Prabhakar Pachpute, Joanna Piotrowska & Bożka Rydlewska, Raqs Media Collective, Jaśmina Wójcik, kolektyw Zakole

Edukatorki: Alicja Czyczel, Aleksandra Górecka, Agnieszka Kowalska-Kucharczyk, Magdalena Kreis, Aleksandra Kubisztal, Justyna Łada, Dominika Malska, Barbara Mołas, Katarzyna Solińska, Katarzyna Szul, Aleksandra Trościankowska, Marta Węglińska (Kobalt Migrating Platform), Katarzyna Witt, Hanna Zwierzchowska

Nauczycielki: Agnieszka Dąbrowska-Woźniak, Marta Dobrowolska-Wesołowska, Małgorzata Dyrkacz, Ewa Kempska, Bogusława Kostka, Agnieszka Kutera, Mariola Kutyła, Danuta Przybysz, Małgorzata Sokołowska, Agnieszka Świerblewska, Katarzyna Tamulis, Magdalena Trusz, Katarzyna Waluda, Kinga Wiecha, Kinga Zaleska

Szkoły:
Niepubliczna Podstawowa Szkoła Montessori z siedzibą w Warszawie,
Szkoła Podstawowa nr 5 im. P. Maciejowskiej w Bytomiu,
Szkoła Podstawowa im. A. Skupnia-Florka w Gliczarowie Górnym,
Zespół szkół im. W. Kochowskiego w Goleniowach,
Szkoła Podstawowa nr 13 z Oddziałami Integracyjnymi i Oddziałami Sportowymi im. A. Fiedlera w Gorzowie Wielkopolskim,
Szkoła Podstawowa im. Św. Królowej Jadwigi w Maćkówce,
Szkoła Podstawowa im. J. A. Maklakiewicza w Mszczonowie,
Szkoła Podstawowa im. A. Fiedlera i Armii Krajowej w Raszkowie,
Publiczna Szkoła Podstawowa Nr 5 im. S. Żeromskiego w Ostrowcu Świętokrzyskim,
Szkoła Podstawowa z Oddziałami Integracyjnymi nr 9 im. Gen. W. Sikorskiego w Sopocie,
Szkoła Podstawowa nr 3 im. M. Konopnickiej w Tarnowie,
Szkoła Podstawowa im. bł. ks. J. Balickiego w Ujeznej,
Szkoła Podstawowa nr 351 im. B. Prusa w Warszawie,
Szkoła Podstawowa nr 128 im. M. Skłodowskiej-Curie przy zespole Szkolno-Przedszkolnym nr 9 w Warszawie,
Szkoła Podstawowa nr 77 im. W. Zieleńczyk z siedzibą w Warszawie.

Instytucje:
Biuro Wystaw Artystycznych w Ostrowcu Świętokrzyskim,
Biuro Wystaw Artystycznych w Tarnowie,
Centrum Sztuki Współczesnej Kronika,
Goyki 3 Art Inkubator w Sopocie,
Miejski Ośrodek Sztuki w Gorzowie Wielkopolskim. 

//Команда кураторів: Себастян Ціхоцький, Гелена Чернецька
Проект коробки: Міхал Сікорський ТЛО
Графічні проекти: Зофія Кофта
Координація продукції: Марта Вуйціцька
Концепт освітнього процесу та координація: Анна Ґраєвська, Марта Пжибил
Змістова консультація: Александра Сачук, Уршуля Арцішевська (Фонд EFC)
Тексти: Себастян Ціхоцький, Гелена Чернецька, Якуб Депчиньський, Боґна Стефаньська
Редакція текстів: Кінґа Ґалушка
Переклад: Йоанна Маєвська-Ґрабовська, Лукаш Мойсак
Комунікація: Юзефіна Бартизел, Марлєна Дудзіц, Вероніка Реґош, Анна Шалас
Митці: Тарек Атуї, Максиміліан Баумгартнер, Аліція Бєлавська, Катя Бучацька, Дора Гарсія, Прабхакар Пейт, Йоанна Піотровська & Божка Ридлевська, Raqs Media Collective, Ясьміна Вуйцік та колектив Заколе

Едукаторки: Аліція Чичел, Александра Ґурецька, Аґнєшка Ковалська-Кухарчик, Магдалена Крейс, Александра Кубіштал, Юстина Лада, Домініка Малска, Барбара Молас, Катажина Солінська, Катажна Шул, Александра Тросцянковська, Марта Венґлінська (Kobalt Migrating Platform), Катажна Вітт, Ганна Звєжховська

Вчительки: Аґнєшка Домбровська-Возьняк, Марта Добровольська-Весоловська, Малґожата Диркач, Ева Кемпська, Боґуслава Костка, Аґнєшка Кутера, Маріола Кутила, Данута Пшибиш, Малґожата Соколовська, Аґнєшка Сьвіерблевська, Катажина Тамуліс, Маґдалена Труш, Катажина Валуда, Кінґа Вєха, Кінґа Залеська.

Школи:
Непублічна Початкова Школа Монтессорі у Варшаві,
Початкова Школа № 5 ім. П. Мацєйовської у Битомі
Початкова Школа ім. А. Скупіня-Фльорка в Ґлічаруві-Ґурному
Комплекс Шкіль ім. Коховського в Ґоленьовах
Початкова Школа № 13 з відділами інтеграційними та спортивними ім. А. Фєдлера в Гожуві-Великопольському
Початкова Школа ім. св. Королеви Ядвіги в Мацьківці
Початкова Школа ім.Й. А. Маклакієвіча в Мщонуві
Початкова Школа ім. А Фєдлера і Армії Крайової у Рашкові
Публічна Початкова Школа № 5 ім. С. Жеромського в Островці-Свентокшиському,
Початкова Школа з відділами інтеграційними № 9 ім. генерала В. Сікорського в Сопоті,
Початкова Школа № 3 ім. М. Конопніцької в Тарнуві
Початкова Школа ім. бл. кс. Й. Баліцького в Уїзні
Початкова Школа № 351 ім. Б. Пруса в Варшаві
Початкова Школа № 128 ім. М. Склодовської-Кюрі при комплексі дитсадок-школа № 9 в Варшаві
Початкова Школа № 77 ім. В. Зєленьчик у Варшаві.

Інституції:
Бюро Художніх Виставок у Островці-Свентокшиському,
Бюро Художніх Виставок у Тарнуві
Центр Сучасного Мистецтва Хроніка
Goyki 3 Art Inkubator в Сопоті
Міський Центр Мистецтва в Гожуві-Великопо́льському

Tarek Atoui
Tarek Atoui urodził się w Libanie, mieszka obecnie w Paryżu. Sam o sobie mówi, że jest przede wszystkim muzykiem i kompozytorem, a dopiero potem artystą sztuk wizualnych. Eksperymentuje z dźwiękiem – występuje przed publicznością, buduje instrumenty i instalacje dźwiękowe, bada muzyczne tradycje, organizuje koncerty, także z udziałem nieprofesjonalnych wykonawców. Jego instrumenty przypominają rzeźby: to wyrafinowane obiekty, uruchamiane przez dotyk, oddech, wiatr, kapiącą wodę czy niewielkie silniki.
Projektując je, często inspiruje się tymi tradycyjnymi, przechowywanymi w muzealnych kolekcjach lub nadal używanymi przez społeczności wiejskie. Atoui poszukuje nowych sposobów na doświadczanie dźwięku, również za pomocą zmysłów innych niż słuch. W ramach projektu WITHIN (czyli „w ciągu”, lub „w zasięgu”) stworzył specjalne instrumenty dla osób z niepełnosprawnością słuchu, które mogły uruchomić je i usłyszeć poprzez dotyk.
Interesuje się także brzmieniem materiałów zazwyczaj nie używanych przy tworzeniu muzyki, takich jak ceramiczne płyty, kamienie, stalowe pręty czy drewniane struktury. Atoui nie tylko nagrywa wydawane przez nie dźwięki, ale także wprawia je w wibracje i wykorzystuje jako głośniki. Te, których sam używa w domu podłączył do gramofonu i umieścił pod wodą w akwarium – by zmienić ich brzmienie wystarczy dodać lub wylać trochę wody.

Maximiliane Baumgartner
Maximiliane Baumgartner mieszka w Monachium. Jest malarką, chociaż jej prace są dalekie od typowego, prostokątnego płótna w ozdobnej ramie. Zwykle maluje na drewnianych lub metalowych płytach wyciętych w najróżniejsze kształty, począwszy od nieskomplikowanych, ostrych wielokątów, po złożone, miękkie, zaokrąglone formy, dzięki czemu jej prace działają jak obiekty przestrzenne i reliefy. Prezentuje je często w przestrzeni publicznej, zwłaszcza w miastach – na fasadach budynków, ulicach lub w parkach – nawiązując do historii i architektury konkretnych miejsc.
Serie swoich obrazów Baumgartner montuje na geometrycznych ramach i stelażach, inscenizując malarskie instalacje tak, że przypominają dziwne ogrody czy place zabaw. Z kolei pojedyncze prace wiszące na ścianach i fasadach komponuje niczym puzzle, dopasowując je do siebie kształtami.
Artystka interesuje się społeczną funkcją malarstwa – bada, do czego mogą posłużyć obrazy wiszące na murze lub przyczepie stojącej na parkingu czy wkomponowane w plac zabaw, i jakie działanie mogą sprowokować.
Baumgartner zajmuje się także działalnością pedagogiczną – przez dwa lata współprowadziła artystyczne centrum społeczno-edukacyjne w jednym z monachijskich parków, a obecnie wykłada na uniwersytecie; pracuje z dziećmi i publikuje książki oraz ziny dotyczące uczenia się poprzez sztukę i zabawę.

Alicja Bielawska
Alicja Bielawska studiowała historię sztuki w Warszawie i sztuki piękne w Amsterdamie, gdzie zainteresowała się rzeźbą oraz tkaninami. Docenia zwyczajność i codzienność, a swoje prace zamiast „rzeźbami” woli nazywać „przedmiotami”. Objaśnia to sama: „Kiedy nazywam [je] przedmiotami, mniej się od nich oczekuje niż kiedy mówiłabym o rzeźbie. Jest jeszcze jedna ważna kwestia: kiedy mówię o przedmiocie, podkreślam, że ma on taką samą rangę jak stół, przy którym siedzimy”.
Wykorzystuje materiały wzięte z domu czy kupione w sklepie budowlanym: zwykłe linoleum, okleiny drewnopodobne, czy panele podłogowe. Tak o nich mówi: „Nie mają w sobie nic osobistego, właściwie żadnego charakteru, są same w sobie neutralne. Ale dają mi możliwość budowania form, które do pewnego stopnia są związane z naszą codziennością […]”.

Lubi też pracować z tekstyliami, które są elementem najbliższym ludzkiej skórze. Tłumaczy: „Tkanina to materiał, który jest z nami przez całe życie. Jest najbliższa naszemu dotykowi i ciału, dlatego wywołuje wspomnienia i działa na naszą pamięć. [...] Czy to sukienka, obrus czy namiot, łatwo przybierają kształt, jaki pragniemy im nadać i pomimo całej swojej delikatności, są niespodziewanie wytrzymałe”.

Katya Buchatska
Katya Buchatska mieszka w Kijowie. Jest artystką wszechstronną: rysuje, maluje, pisze, tworzy rzeźby i obiekty, kolaże, fotografie i filmy wideo oraz aranżuje wystawy. Już w trakcie studiów zajmowała się różnymi dziedzinami, takimi jak drukarstwo, projektowanie graficzne, ilustracja, tradycja pisania ikon, malarstwo ścienne i freski. W pracy jest metodyczna i skromna: zamiast wielkich słów i spektakularnych gestów, skupia się na uważnym badaniu ciekawych dla niej zagadnień i drobnych działaniach, które pozwalają ujrzeć w nowym świetle to, co znane. Interesuje się zarówno osobistymi opowieściami, jak i geologiczną historią życia na Ziemi. Niczym archeolożka przekopuje się przez kolejne warstwy, próbując wypowiadać się na temat indywidualnych traum i wspomnień poprzez prehistoryczne skamieliny, odciski i odlewy.
Szeroki wachlarz umiejętności Buchatska wykorzystuje także w celach edukacyjnych – w Kijowie prowadzi zajęcia dla dzieci oraz pracuje z osobami dorosłymi w spektrum autyzmu.

Dora García
Hiszpańska artystka Dora García twierdzi, że fikcja to jedyne narzędzie pozwalające nam zrozumieć otaczającą rzeczywistość. To ona stanowi motor napędowy jej twórczości. Artystka posługuje się wyobraźnią i twórczym warsztatem, by konstruować w przestrzeni publicznej opowieści, sytuacje i wydarzenia, balansujące na granicy pomiędzy rzeczywistością a fikcją. Jej prace, oparte na konceptualnych pomysłach i długim procesie badawczym, przyjmują złożone, czasem trudne do uchwycenia formy.
García działa często niczym reżyserka – tworzy koncepcję, przygotowuje scenariusze i instrukcje działania, które są następnie wykonywane przez aktorów, performerów, publiczność, a nawet przypadkowe osoby. Artystka realizowała performanse w galeriach i muzeach, organizowała m.in. działania teatralne na żywo w przestrzeni miejskiej, programy telewizyjne, występy stand-upowe; otworzyła też związaną z ruchem antypsychiatrii kawiarnię dla osób słyszących głosy.Stworzyła także wiele prac online w formie blogów, profili na platformie Tumblr, internetowych generatorów treści, interaktywnych powieści czy zagadkowych stron internetowych.
Jest także zapaloną edukatorką – prowadzi zajęcia i warsztaty oraz wykłada w Norweskiej Narodowej Akademii Sztuki w Oslo. Jeden z jej uczniów mówi: „Najważniejsze, czego nauczyłem się od Dory to przekonania, że najlepiej jest dojrzewać jak najpóźniej”.

Prabhakar Pachpute
Prabhakar Pachpute pochodzi z Indii. Podstawą jego twórczości artystycznej jest doświadczenie warunków życia i pracy w regionie zdominowanym przez przemysłową eksploatację natury. Indie są krajem opartym na gospodarce węglowej. Surowiec ten, nazywany tam „czarnym złotem”, jest nie tylko źródłem energii elektrycznej dla milionów ludzi, ale także jednym z głównych towarów eksportowych kraju. Jednocześnie, w związku z jego wydobyciem, ogromne obszary są w szybkim tempie wylesiane i zanieczyszczane, co powoduje nie tylko degradację przyrody, ale również wielkopowierzchniowych upraw zbóż, ryżu i bawełny. To wszystko sprawia, że głód jest w Indiach ogromnym i niekończącym się problemem.
Pachpute w swoich rysunkach i obrazach łączy wątki z dzieciństwa spędzonego w społeczności górniczej z surrealistycznymi wizjami, takimi jak mityczne postaci i zwierzęta, inspirowane tradycyjną literaturą marathi (tj. pisaną w języku marathi w zachodnich Indiach, ważną dla regionu Maharasztra, skąd pochodzi artysta). Tworzy wielkoformatowe rysunki wykonywane bezpośrednio węglem na ścianie oraz murale, w których nadrealistyczne motywy (np. człowiek z czołówką lub lornetką zamiast głowy), i wspomnienia łączą się z komentarzami dotyczącymi aktualnej sytuacji politycznej, społecznej i ekologicznej.

Joanna Piotrowska i Bożka Rydlewska
Joanna Piotrowska jest fotografką, mieszka i tworzy głównie w Londynie. Bożka Rydlewska jest graficzką, ilustratorką i malarką. Artystki są przyjaciółkami i wspólnie stworzyły pracę zamieszczoną w Formach podstawowych.
Piotrowska traktuje zdjęcia jako narzędzie służące badaniu relacji międzyludzkich i związanych z nimi napięć. Inspirują ją pozornie proste gesty, które dają początek większym, złożonym opowieściom. W serii fotografii zatytułowanej Samoobrona, artystka pokazuje jak dorastające dziewczynki uczą się samodyscypliny i dostosowania do norm, które narzuca im społeczeństwo. Widzimy tu jak młode kobiety, ujęte w niewygodnych pozach, wykonują gesty z podręcznika do samoobrony.
Fotografka korzysta często ze starych technik, takich jak odbitki żelatynowo-srebrowe, popularne w pierwszej połowie XX wieku, czy taśma 16mm, której używa zamiast rejestratora cyfrowego. Jej prace pokazywano m.in. w Tate Britain w Londynie i Kunsthalle Basel w Szwajcarii.
Z kolei Bożka Rydlewska w swojej twórczości inspiruje się motywami z baśni i światem przyrody. Czerpie z atlasów botanicznych, ale wiele z jej dzieł zasilanych jest przede wszystkim własną wyobraźnią. Artystka zajmuje się także projektowaniem wnętrz i uprawia storczyki we wszelkich możliwych kształtach i kolorach.

Raqs Media Collective
„Raqs” w języku perskim, arabskim i urdu oznacza stan – coś w rodzaju transu – w jaki wprowadzają się wirujący w tańcu derwisze. Słowo jest też akronimem wyrażenia: „rzadko zadawane pytania” (ang. Rarely Asked QuestionS). Dla Raqs Media Collective stało się ono metaforą, która charakteryzuje i wyznacza kierunki działalności artystycznej grupy.

Tworzą ją Monica Narula, Jeebesh Bagchi i Shuddhabrata Sengupta, którzy poznali się na studiach w Delhi, stolicy Indii. Od czasu, gdy w 1992 roku założyli Raqs Media Collective, miasto to jest często inspiracją dla ich prac i projektów.
Kolektyw Raqs działa na wielu polach, często wykraczając poza to, co zwykle rozumiemy pod pojęciem sztuki. Tworzy filmy dokumentalne i wideo-eseje oraz instalacje, kolaże, fotografie czy prace cyfrowe. Prowadzi także intensywną działalność badawczą i naukową, publikuje książki i teksty, organizuje wystawy, spotkania i wydarzenia.
Raqs zajmuje się też eksperymentalną działalnością edukacyjną. W 2000 roku kolekty był jednym z współzałożycieli programu Sarai, będącego częścią działalności Center for the Study of Developing Societies (Centrum Studiów na Krajami Rozwijającymi się) w Delhi. To miejsce, które łączy funkcje centrum rezydencyjnego, laboratorium dizajnu i mediów cyfrowych, kawiarni, domu wydawniczego i ośrodka badań nad miastem. Sarai pracuje m.in. z pochodzącą ze slumsów młodzieżą, która interesuje się fotografią i poezją.
Artyści z Raqs uwielbiają filozoficzne spekulacje – często wykorzystują metody artystyczne i naukowe do wyobrażania sobie alternatywnych scenariuszy, (nie)możliwych światów i (nie)prawdopodobnych wizji przyszłości.

Jaśmina Wójcik
Jaśmina Wójcik to artystka, która tworzy we współpracy z rozmaitymi grupami i społecznościami. Jej najbardziej znaną pracą jest Symfonia fabryki Ursus – film dokumentalny zrealizowany wspólnie z byłymi pracownikami zamkniętej fabryki traktorów Ursus w Warszawie.
Wójcik bardzo lubi pracować z dziećmi, chętnie wręcza im kamery i mikrofony, aby rejestrowały własne fantazje. Jest pomysłodawczynią „Gazety dzieci” – pisma, którego – jak sugeruje tytuł – autorami i redaktorami są one same, a także spektaklu „Król Maciuś pierwszy”, reżyserowanego przez najmłodszych. Twórczości artystki opiera się na tym, co jest dla niej najważniejsze, czyli przekazywaniu dzieciom sprawczości – to one, tworząc pismo czy przedstawienie, mają być aktywnymi uczestnikami, a nie tylko biernymi odbiorcami.
Tak mówi o swoim doświadczeniu Jaśmina: „Bycie twórczynią interpretuję jako odgrywanie roli przekaźnika, osoby oddającej głos, dającej przestrzeń. Jestem artystką, edukatorką, aktywistką, reżyserką, pedagożką i matką. Wszystkie te dziedziny to składowe mojej tożsamości, pomiędzy którymi płynnie się poruszam, nie rozdzielając ich, nie tworząc barier i granic. To, co w nich najważniejsze, to relacje, współpraca, uważność, empatia, wzajemne uczenie się od siebie, ale także oddziaływanie na innych. Współpraca jest dla mnie fundamentalnie ważna – nigdy nie stawiam siebie jako artystki „na piedestale”, uprzywilejowanej postaci wiedzącej więcej, lecz aktywnie się wymieniam, słucham, uruchamiam, myślę krytycznie (także o sobie). Bliskie są mi ideały troski, dobrostanu, dzielenia, budowania zaufania, tworzenia przestrzeni wzajemnych relacji”.

Kolektyw Zakole
Kolektyw Zakole to grupa złożona z artystów i naukowczyń różnych dyscyplin, takich jak sztuka mediów, biologia, hydrologia i antropologia, która wzięła pod opiekę Zakole Wawerskie – wyjątkowy, cenny przyrodniczo podmokły teren, położony niemal w samym centrum Warszawy. Niewiele miast na świecie ma w swoich granicach tak wspaniale zachowane tereny bagniste i łąkowe o niezwykłym bogactwie przyrodniczym, porośnięte, olsami, trzcinami i trawami, gdzie w najbliższym sąsiedztwie ludzi, mieszkają tak liczne gatunki ptaków, bobry, żaby i inne zwierzęta.
Kolektyw Zakole łączy metody naukowe i artystyczne, które mają ze sobą o wiele więcej wspólnego niż mogłoby się wydawać na pierwszy rzut oka. Organizuje na przykład spacery, prowadzone przez biologa i artystkę, którzy dzielą się z uczestnikami swoimi sposobami doświadczania rzeczywistości.
Zakole interesuje się życiem owadów, małych ssaków, pajęczaków, żyjątek nad i pod wodą – wszystkim tym, co wymaga zmiany perspektywy, pochylenia się, zbliżenia twarzy do pachnącej, wilgotnej ziemi i włączenia wszystkich zmysłów. Jedną z ulubionych zabaw proponowanych przez grupę jest „sześcian uważności”. Polega ona na skupieniu uwagi na jednym metrze sześciennym ziemi dookoła tak, żeby z bliska zobaczyć toczące się tam życie mrówek i chrząszczy – strangalii przepasanych, osiewników, grzebyczaków żółtawych, słoników, a także błonówek, motyli, owadów wąsikowatych, leniowatych, stonkowatych, ślimaków i wielu innych stworzeń.

Kolektyw podkreśla, że wiedzę na temat terenów podmokłych czerpie nie tylko od innych ludzi, ale też od samych zwierząt, owadów i roślin żyjących na tym półdzikim terenie.
Taki sposób poznawania świata nazywa „wielowiedzą”.

//Тарек Атуї
Тарек Атуї народився в Лівані, зараз мешкає в Парижі. Сам про себе каже, що він, передусім, музикант та композитор, а вже потім митець візуального мистецтва. Він експериментує зі звуком – виступає перед публікою, робить інструменти та звукові інсталяції, досліджує музичні традиції, організовує концерти – також за участю непрофесійних виконавців. Його інструменти нагадують скульптури - це витончені об'єкти, які звучать через дотик, подих, вітер, воду, яка капає, чи невеличкі двигуни.
Проектуючи, він надихається традиційними інструментами, які зберігаються в музейних фондах, або на них досі грають в селах. Атуї також шукає нових способів переживання звуку за допомогою інших відчуттів, крім слуху. В рамках проекту WITHIN він створив спеціальні інструменти для осіб з порушеннями слуху, які можуть заграти на них і почути їх через дотик.
Митець цікавиться також звучанням матеріалів, які, зазвичай, не використовують для створення музики, таких як керамічні плити, каміння, металеві прути, чи дерев'яні структури. Він не тільки записує звуки, які вони видають, але також вводить їх у вібрацію і використовує, як підсилювачі звуку. Сам Атуї говорить, що вдома слухає музику з грамофону, підключеного до підводних колонок, розміщених в акваріумі – щоб змінити їх звук, вистачить долити або відлити трішки води.


Максиміліан Баумгартнер
Максиміліан Баумгартнер живе в Мюнхені. Вона художниця, хоча її роботи далекі від звичного прямокутного полотна в красивій рамі. Переважно малює на дерев'яних або металевих плитах вирізаних в формі різноманітних фігур, від нескладних гострих багатокутників, до складених, м'яких, заокруглених форм, завдяки чому її роботи виглядають, як просторові об'єкти і рельєфи. Вона часто виставляє їх в публічному просторі, зокрема в містах – на фасадах будинків, вулицях або в парках –звертаючись до історії і архітектури даного місця.
Серії своїх картин Баумгартнер кріпить на геометричних рамах і стійках, інсценізуючи художні інсталяції так, що ті нагадують дивні сади чи дитячі майданчики. Натомість індивідуальні роботи, які вона розміщує на стінах та фасадах, компонує як пазли, суміщаючи їх з іншими формами.
Мисткиня також цікавиться суспільною роллю мистецтва – вивчає, до чого можуть послужитись картини, що висять на звичайній стіні, трейлері на автомобільній стоянці чи на дитячому майданчику, і які дії чи вчинки вони можуть спровокувати.
Баумгартнер також займається педагогічною діяльністю - протягом двох років вона керувала мистецьким суспільно-освітнім центром в одному з парків Мюнхена, а зараз викладає в університеті, працює з дітьми та видає книги про навчання через мистецтво та гру.


Аліція Бєлавська
Аліція Бєлавська вивчала історію мистецтва в Варшаві і мистецтво в Амстердамі, де зацікавилася скульптурою а також тканинами. Вона цінує звичайність та буденність, а свої роботи замість скульптур любить називати предметами. Як пояснює: "Коли називаю [їх] предметами, від них менше чекають, ніж коли б я говорила про скульптуру. Є ще одна важлива річ: коли говорю про предмет, наголошую – це та сама категорія, що стіл за яким сидимо".
Художниця використовує матеріали, які знайшла вдома, чи купила в будівельному магазині: звичайний лінолеум, деревоподібні плівки, панелі для підлоги. І говорить про них так: „Не мають у собі нічого особистого, фактично жодного характеру, вони самі по собі нейтральні. Але створюють можливість будувати форми, які певною мірою пов'язані з нашою буденністю [...]"
Вона любить також працювати з тканинами, які є матеріалом, найближчим до шкіри людини. І пояснює: „Тканина це матеріал, який з нами все життя – він найближчий до нашого доторку і тіла і тому викликає спогади і впливає на нашу пам'ять. [...] Незважаючи на те, чи це суконка, скатерть, чи намет – вони можуть легко отримати нову форму, яку ми прагнемо їм надати, і незважаючи на всю свою тендітність вони дуже тривкі.


Катя Бучацька
Катя Бучацька живе в Києві. Є різнобічною художницею: рисує, малює, пише, творить скульптури та об'єкти, колажі, фотографії та відеофільми, а також влаштовує виставки. Вже впродовж навчання в університеті вона працювала в різних царинах, таких як друкарство, графічні проекти, ілюстрація, традиційний іконопис та фрески. В роботі вона є послідовною і скромною: замість великих слів та ефектних жестів зосереджується на ретельному дослідженні питань, які їй цікаві, і малих справах, які дозволяють побачити відоме у новому світлі. Вона цікавиться як особистими історіями, так і геологічною історією життя на землі. Як археологиня, вона послідовно розкопує шар за шаром, намагаючись висловитись на тему індивідуальних травм та спогадів через доісторичні скам'янілості, відбитки та зліпки.
Свій широкий спектр навичок Бучацька використовує також в освітніх цілях – в Києві веде заняття для дітей, а також працює з дорослими зі спектром аутизму.
Дора Гарсія
Іспанська художниця, Дора Гарсія, стверджує, що художня видумка - це єдиний інструмент, який дозволяє нам зрозуміти навколишню реальність. Це вона є двигуном, який надає рух її творчості. Художниця використовує свою уяву і творчу майстерність, щоб конструювати в публічному просторі історії, ситуації і події, балансуючи на межі реальності і фантазії. Її роботи, які спираються на концептуальні ідеї і довгий дослідницький процес, приймають складні, іноді важкі для розуміння форми.
Гарсія часто працює як режисерка – створює концепцію, готує сценарій та інструкції, які потім виконуватимуть актори, перформери, глядачі і навіть випадкові особи. Художниця здійснювала перформанси в галереях та музеях, організовувала, в міському просторі театральні події наживо, телевізійні передачі, стенд-ап шоу; відкрила також кафе, пов'язане з антипсихіатричним рухом, для людей, які чують голоси. Створила багато робіт он-лайн у вигляді блогів, сторінок на платформі Tumblr, інтернет-генераторів контенту, інтерактивних романів, чи загадкових сайтів.
Художниця є також палкою освітянкою – веде заняття і майстер-класи, викладає в Норвезькій Національній Академії Мистецтв в Осло. Один з її учнів говорить: "Найважливіше, чого я навчився від Дори, це те, що найкраще ставати дорослим якомога пізніше."


Прабхакар Пейт
Прабхакар Пейт походить з Індії. Основою його мистецької творчості є досвід життя і роботи в регіоні, в якому домінує промислова експлуатація природи. Індія це країна, економіка якої спирається на вугільну промисловість. Цю сировину називають в Індії "чорним золотом", це не тільки джерело електричної енергії для мільйонів людей, але також один із головних експортних товарів країни. Одночасно, у зв'язку з його видобуванням, швидкими темпами знищуються і забруднюються величезні лісові території, що спричиняє не тільки деградацію природи, але і зменшення посівів зернових, рису та бавовни. Усе це робить голод в Індії величезною та постійною проблемою.
Пейт розповідає, що у своїх творах він поєднує фрагменти свого дитинства, яке проводив в шахтарській громаді, з сюрреалістичними образами, такими як міфічні персонажі та тварини, натхненні традиційною літературою маратхі (тобто літературою, написаною мовою мара́тхі з західної Індії, важливою для регіону Махараштра, звідки походить митець). Він створює масштабні полотна, виконані вугіллям прямо на стіні чи муралі, в яких сюрреалістичні мотиви (наприклад, чоловік з налобним ліхтариком або біноклем замість голови), післяобрази та спогади поєднуються з коментарями, які стосуються сучасної політичної, суспільної та екологічної ситуації.

Йоанна Пьотровська & Божка Ридлевська
Йоанна Пьотровська – фотографка, живе і працює, здебільшого, в Лондоні. Божка Ридлевська є графічкою, ілюстраторкою та маляркою. Художниці є подругами і спільно підготували роботу, яка знаходиться у Основних формах.
Пьотровська сприймає фотографію, як інструмент для дослідження міжлюдських стосунків та пов'язаної з ними напруги. Її надихають, на перший погляд, прості жести, які дають початок більшим, складним історіям. В серії фотографії, які вона назвала Самооборона, художниця показує, як дівчатка-підлітки вчаться самооборони і пристосовуються до норм, які нав’язує їм суспільство. Бачимо, як молоді жінки, зняті у незручних позах, виконують жести з підручника до самооборони.
Фотографка часто користується старими техніками, такими як срібно-желатинові відбитки, які були популярні в першій половині ХХ ст., чи 16-мм кіноплівка, яку вона використовує замість цифрового рекордера. Її роботи експонувалися, між іншим, в Tate Britain в Лондоні та Кунстхалле в місті Базель в Швейцарії.
Натомість Божка Ридлевська в своїй творчості надихається мотивами з казок та світу природи. Вона черпає натхнення з ботанічних атласів, але багато своїх робіт посилює власною уявою. Художниця займається також проектуванням інтер'єрів та вирощує орхідеї у всіх можливих формах та кольорах.

Raqs Media Collective
Raqs перською, арабською та урду мовами означає стан – щось на зразок трансу – в який вводяться дервіші, що вирують в танці. Це слово є також акронімом фрази: Запитання, що рідко ставлять (Rarely Asked QuestionS). Для Raqs Media Collective ця фраза стала метафорою, яка характеризує та вказує напрямки художньої діяльності колективу.
Колектив заснували Мoніка Нарула, Джібен Багчі, Шуддхабрата Сенгупта, які познайомились на навчанні в Делі, столиці Індії. Від часу, коли в 1992 році вони заснували Raqs Media Collective, це місто часто стає натхненням для їх робіт та проектів.
Колектив Raqs працює в багатьох сферах, часто виходячи за межі того поняття, під яким розуміємо мистецтво. Вони створюють документальні фільми та відео-есе, а також інсталяції, колажі, фотографії та цифрові твори. Ведуть також інтенсивну дослідницьку та наукову діяльність, публікують книжки та тексти, організують виставки, зустрічі та події.
Raqs займаються також експериментальною освітньою діяльністю. В 2000-му році вони стали одним із співзасновників програми Sarai, яка була частиною діяльності Center for the Study of Developing Societies (Центр дослідження країн, які розвиваються) в Делі. Це місце, яке поєднує функцію центру-резиденції, лабораторії дизайну та цифрових ЗМІ, кав'ярні, дому для лекції та центру досліджень міста. Sarai працює, між іншим, з молоддю, яка походить з міських нетрів і цікавиться фотографією та поезією.
Митці з Raqs обожнюють філософські спекуляції – часто використовують художні та наукові методи для уявлення альтернативних сценаріїв, (не)можливих світів і (не)правдоподібних образів майбутнього.

Ясьміна Вуйцик
Ясьміна Вуйцик - це художниця, яка творить у співпраці з різноманітними групами та суспільствами. Її найбільш відома робота це Симфонія заводу Урсус – документальний фільм, зреалізуваний спільно з колишніми працівниками закритого заводу, який продукував трактори Урсус в Варшаві. Вуйчік дуже любить співпрацювати з дітьми, охоче передає їм камеру та мікрофон, щоб записували власні фантазії. Це вона придумала „Газету дітей”, часопис, авторами та редакторами якого – як свідчить його назва –є саме вони, а також постановку Король Мачіуш Перший, який поставили діти. Творчість художниці спирається на те, що для неї є найважливішим, тобто на те, щоб діти могли самостійно діяти – це вони, створюючи часопис, чи спектакль, мають бути активними учасниками, а не тільки пасивною публікою.
Ясьміна так говорить про свій досвід: „Бути творцем для мене – це як виконувати роль передавача, особи яка віддає голос та надає простір. Я художниця, освітянка, активістка, режисерка, вихователька та матір. Всі ці галузі - це складова моєї ідентичності, поміж ними я плавно рухаюсь, не розділяю їх, не творю поміж ними бар'єрів та меж. Те, що в них найважливіше, це стосунки, співпраця, обачність, емпатія, навчання один в одного, але також вплив на інших. Співпраця для мене важлива – ніколи не ставлю себе, як художницю, на п'єдестал, як привілейовану особу, яка знає більше, натомість активно обмінююсь, слухаю, дію, мислю критично (також про себе). Близькі мені ідеали: піклуватися про когось, комфортне життя, вміння ділитися, побудовa довіри, створення простору взаємних стосунків.

Колектив Закрут
Це колектив, який складається з митців та дослідниць різних царин, таких як мистецтво медіа, біологія, гідрологія та антропологія, які взяли під свою опіку Ваверський закрут річки – виняткові, цінні, з огляду на природничі якості, болотні угіддя, розташовані майже в самому центрі Варшави. Небагато міст у світі має в своїх межах такі чудово збережені болотні території та луги з незвичним природничим багатством, порослі вільхою, очеретом та травами, де так близько до людей мешкають так багато видів птахів, бобри, жаби та інші тварини.
Колектив Закрут поєднує наукові і художні методи, які мають між собою набагато більше спільного, ніж могло б здаватися на перший погляд. Організовують, наприклад, прогулянки, які проводять спільно біолог та мисткиня, котрі діляться з учасниками своїми способами сприйняття навколишнього світу.
Закрут цікавиться також життям комах, малих ссавців, павукоподібних, створінь, які живуть над і під водою – всім тим, що вимагає зміни перспективи, нахилитися, наблизити обличчя до пахучої, вогкої землі і залучення до цього процесу всіх відчуттів. Одна з улюблених забав, які пропонує колектив, це кубик уважності, який полягає у зосередженні уваги на одному кубічному метрі навколо так, щоб зблизька побачити життя мурашок і хрущів – стенурелл двосмуг, коваликів смугастих, слоників, а також перетинчастокрилих, метеликів, комах листоїдів, товстоножних, молів довговусих та равликів.
Колектив наголошує, що знання на тему болотних угідь отримує не тільки від інших людей, але від самих тварин, комах та рослин, які живуть на цих наполовину диких територіях.
Цей спосіб вивчати світ називається мультизнанням.

Zobacz także: