Tygrys w ogrodzie
Sztuka Marii Prymaczenko
Marija Prymaczenko (1909–1997) jest ikoną sztuki ukraińskiej. Jej dorobek współtworzy dziedzictwo kulturowe Ukrainy. Wystawa „Tygrys w ogrodzie. Sztuka Marii Prymaczenko” to pierwsza w Polsce tak obszerna prezentacja twórczości artystki. Pokazywane na niej gwasze z lat 1982–1994 pochodzą z prywatnej kolekcji Eduarda Dymszyca i jest to wybór spośród setek stworzonych przez artystkę prac.
Przez ponad sześć dekad tworzyła we wsi Bołotnia na terenie Polesia, znajdującej się w połowie drogi między Kijowem a Czarnobylem, skąd nigdy nie wyjechała. Przeżyła Wielki Głód, drugą wojnę światową i katastrofę nuklearną w Czarnobylu, dożyła niepodległej Ukrainy. Jako twórczyni ludowa została „odkryta” w 1935 roku, a następnie zatrudniona w charakterze hafciarki w Centralnej Pracowni Eksperymentalnej przy Muzeum Sztuki Ukraińskiej na terenie Ławry Peczerskiej w Kijowie. Jej prace były pokazywane na Pierwszej Republikańskiej Wystawie Sztuki Ludowej w Kijowie w 1936 roku, a następnie na wystawie światowej w Paryżu w 1937 roku i w wielu europejskich miastach, m.in. w Warszawie, Pradze, Sofii. Była malarką, hafciarką, zajmowała się ceramiką, tworzyła ilustracje do książek dla dzieci. Stała się ludową artystką profesjonalną. Od lat 60. prowadziła szkołę artystyczną w Bołotni. Tworzyła do końca życia.
Po inwazji Rosji na Ukrainę prace Prymaczenko nabrały szczególnego znaczenia, także ze względu na ich antywojenne przesłanie. W 2022 roku spłonęło Muzeum Historii Lokalnej w Iwankowie niedaleko Bołotni, skąd udało się uratować część znajdujących się tam obrazów malarki. Wystawa Marii Prymaczenko w Muzeum Sztuki Nowoczesnej w Warszawie jest kontynuacją działań na rzecz popularyzacji kultury ukraińskiej.
W swojej twórczości ukazywała relację między człowiekiem a naturą, czerpiąc z ludowych tradycji Polesia pełnych symboli i metafor. Malowała ludzi, zwierzęta i rośliny w ich codziennym otoczeniu. Jej obrazy świata zbudowane na obserwacji codzienności Bołotni podlegają magicznej transformacji – nie tyle portretują rzeczywistość, ile starają się ją wspierać i wpływać na jej pomyślny los, mają działać jak zaklęcia. Jednym z tematów jej malarstwa były zarówno mitologiczne, jak i inspirowane pogańskimi wierzeniami wizerunki fantastycznych stworzeń i ptaków (Zwierz Śmichun się śmieje – Ludzi się nie boi; Zwierz człapun człapie, oczami błyska, ustami mlaska. Człapun – dzikus; Z ludzi się śmieje leśna caryca). Na jej charakterystyczne bestiarium, zawierające liczne przedstawienia „uczłowieczonych stworzeń”, ukazanych w archaicznej kompozycji z głowami na wprost i ciałami z profilu składa się wiele rozbudowanych alegorii, często wyrażających sądy moralne, drwiących z ludzkich przywar albo celebrujących urok codzienności (Mówi wydra: –Lepiej przyjaźnić się z wężem niż z pijakiem-mężem; Bestia błaga gorzką gorzałkę: – Wróć, zabawimy się. – Już nigdy tu nie wrócę).
Rozpoznawalny styl Marii Prymaczenko to dekoracyjna linia, płaska i intensywna plama barwna. Początkowo używała wodnej farby akwarelowej, z czasem malowała już tylko gwaszem (farbą wodną z domieszką kredy). Istotnym czynnikiem mającym także transformacyjną moc jest język – Prymaczenko do swoich prac dodaje krótkie poetycko-opisowe tytuły, które rozszyfrowują niekiedy treść obrazów lub są dedykacjami lub życzeniami, a także przetworzonymi cytatami z ludowych pieśni (Daję słoneczniki tym, którzy lubią pracować na roli, i kochają wszystkich ludzi na ziemi; Ofiaruję czerwone maki ludziom, Żeby nie byli hulakami, Żeby świętą ziemię kochali i na niej pracowali).
Wspomniany w tytule wystawy ogród reprezentuje naturę, która harmonijnie współistnieje z człowiekiem i dzięki jego pracy obdarza wszystkich swoją obfitością, a tygrys jest symbolem tego, co tajemnicze, fantazyjne i dzikie (Wszedł tygrys do sadu i zachwyca się, że jabłonie obrodziły, jabłek zatrzęsienie). Może też wskazywać na podejmowane próby znalezienia reprezentacji dla tego, co niebezpieczne. Po katastrofie czarnobylskiej Prymaczenko stworzyła także cykle prac związane z zagrożeniem atomowym i wojną (Wojna atomowa – niech będzie przeklęta! Żeby ludzie jej nie znali, łez nie wylewali!). Dzięki sile surrealizującej wyobraźni, poczuciu humoru, a także pewnej dozie optymizmu w jej pracach dominuje humanistyczny przekaz i wizja harmonijnego współistnienia światów ludzkiego i pozaludzkiego. Prymaczenko marzyła, „by ludzie żyli tak, jak kwitną kwiaty”.
Planujesz przyjść na wystawę i chcesz uniknąć kolejek? Te informacje są dla Ciebie!
Ekspozycja Tygrys w ogrodzie. Sztuka Marii Prymaczenko powstała w oparciu o prace pochodzące z kolekcji Eduarda Dymszyca i jest kontynuacją projektu prezentowanego w 2022 roku w Muzeum Narodowym we Lwowie imienia Andrzeja Szeptyckiego. Wystawienie tych dzieł w Polsce jest możliwe również dzięki współpracy z Fundacją Rodziny Prymaczenko, która roztacza opiekę nad dziedzictwem artystki.
• • •
ТИГР У САДУ.МИСТЕЦТВО МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО
Марія Примаченко (1909–1997) — ікона українського мистецтва. Її досягнення вносять свій внесок у культурну спадщину України. Виставка «Тигр у саду. Мистецтво Марії Примаченко» – це перша така масштабна презентація творчості художниці у Польщі. Представлені тут роботи 1982–1994 рр. із приватної колекції Едуарда Димшицa, відібрані з сотень створених мисткинею творів.
Понад шість десятиліть працювала у селі Болотня на Поліссі, на півдорозі між Києвом і Чорнобилем, звідки ніколи не виїжджала. Пережила Голодомор, Другу світову та Чорнобильську катастрофу, дожила до незалежної України. У 1935 році її «відкрили» як народну художницю, а потім взяли на роботу вишивальницею до Центральної експериментальної майстерні Музею українського мистецтва при Києво-Печерській Лаврі. Її роботи були представлені на Першій республіканській виставці народного мистецтва у Києві в 1936 році, а потім на Всесвітній виставці у Парижі в 1937 році та багатьох містах Європи, зокремa, у Варшаві, Празі, Софії. Вона була маляркою, вишивальницею, керамісткою, створювала ілюстрації до дитячих книжок. Стала професійною народною художницею. З 1960-х років керувала художньою школою у Болотні. Творила до кінця життя.
Після вторгнення Росії до України твори Приймаченко набули особливого значення, з огляду на їхній антивоєнний заклик. У 2022 році краєзнавчий музей в Іванкові біля Болотні був зруйнований російськими окупантами, але деякі картини художниці там вдалося врятувати. Виставка Марії Примаченко у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві є продовженням заходів, спрямованих на популяризацію української культури.
У своїй творчості мисткиня показала стосунки людини і природи, спираючись на народні традиції Полісся, сповнені символів і метафор. Вона малювала людей, тварин і рослини в їхньому повсякденному оточенні. Її образи світу, побудовані на спостереженнях за повсякденним життям Болотні, піддані магічній трансформації – вони не стільки зображують дійсність, скільки намагаються її підтримати та вплинути на її щасливу долю, мають діяти як заклинання. Однією з тем її картин були образи міфологічних та фантастичних істот і птахів, навіяні язичницькими віруваннями (Звір Сміхун сміється – людей не боїться; Шлапун шаркає, очима блискає, ротом цмокає. Шлапун - дикун(?); Лисиця-цариця з людей сміється). Її характерний бестіарій, що містить численні зображення «олюднених істот», зображених в архаїчній композиції головами у фас та тілами у профіль, складається з багатьох складних алегорій, які часто виражають моральні судження, висміюють людські пороки або оспівують чарівність повсякденного життя (Каже видра:«Краще дружити із вужем, Ніж із п’яницею-мужем»; Чудовисько благає, Гірку горілку:– «Повернися, будемо гулять».– «Уже мені нема часу сюди повертать».
Впізнаваний стиль Марії Примаченко – це декоративна лінія, плоска та інтенсивна колірна пляма. Спочатку авторка використовувала акварельні фарби, але з часом писала лише гуашшю (водною фарбою з домішкою крейди). Мова є важливим чинником, який також має перетворювальну силу – Примаченко додає до своїх творів короткі віршовані та описові назви, які інколи розшифровують зміст образів або є присвятами чи побажаннями, а також опрацьовані цитати з народних пісень (Дарую соняшника тим, Котрі люблять на землі робить, І люблять людей усіх на землі; Дарую червоні маки людям, Щоб не були гуляки, Щоб землю святу любили - І на ній робили.).
Сад, зазначений у назві виставки, уособлює природу, яка гармонійно співіснує з людиною і завдяки її праці дарує кожному свій достаток, а тигр є символом таємничого, химерного та дикого (Зайшов тигр у садок, І милується, Що вродило яблука, Тільки винось). Це також може вказувати на спроби знайти відображення того, що є небезпечним. Після Чорнобильської катастрофи у Примаченко також була серія робіт, пов’язаних з ядерною загрозою і війною (Атомна війна – Будь проклята вона! Щоб люди не знали, Й горя не мали!). Завдяки силі сюрреалістичної уяви, почуттю гумору та певній долі оптимізму в її творах домінує гуманістичне послання та бачення гармонійного співіснування людського та нелюдського світів. Примаченко мріяла, «щоб люди жили, як цвітуть квіти».
Виставка Тигр у саду. Мистецтво Марії Примаченко створена на основі творів із колекції Едуарда Димшицa та є продовженням проекту, представленого у 2022 році у Львівському Національному музеї імені Андрея Шептицького. Експозиція цих робіт у Польщі також можлива завдяки співпраці з Фондом родини Примаченко, який опікується спадщиною мисткині.
Tygrys w ogrodzie. Sztuka Marii Prymaczenko
Muzeum Sztuki Nowoczesnej w Warszawie
5 kwietnia–30 czerwca 2024
Kurator
Szymon Maliborski
Współkurator
Eduard Dymszyc
Konsultacja merytoryczna
Tetiana Wołoszyna
Produkcja
Anka Kobierska
Aleksandra Nasiorowska
Architektura wystawy
Matosek Niezgoda
Identyfikacja wizualna i opracowanie graficzne wystawy
Kaja Kusztra
Projekt spotów promocyjnych
Rafał Dominik
Koordynacja komunikacji
Anna Cygankiewicz
Komunikacja
Józefina Bartyzel, Przemysław Rydzewski, Aleksandra Urbańska, Iga Winczakiewicz, Olga Zawada
Redakcja prowadząca
Anna Cygankiewicz, Agnieszka Radtke
współpraca: Aleksandra Urbańska
Tłumaczenia ukraińsko-polskie
Katarzyna Syska
Tłumaczenia polsko-ukraińskie
Svitlana Guselnikova
Tłumaczenia polsko-angielskie
Christopher Smith
Konsultacja tekstów w języku ukraińskim
Taras Gembik
Kuratorzy programu publicznego
Jakub Depczyński, Solidarnościowy Dom Kultury „Słonecznik” (Taras Gembik, Maria Beburia, Yulia Kryvich, Kaja Kusztra)
Produkcja programu publicznego
Matylda Dobrowolska
Koordynacja programu edukacyjnego
Aleksandra Górecka
Edukacja
Jakub Drzewiecki, Anna Łukawska-Adamczyk, Aleksandra Górecka, Maria Nowak, Karolina Iwańczyk, Dominika Jagiełło, Marta Przybył
Dostępność wydarzeń
Anna Zdzieborska
Wolontariat i Alumni
Dominika Jagiełło, Marta Skowrońska-Markiewicz
Opieka nad publicznością
Cezary Wierzbicki, Jolanta Woch
Obsługa publiczności
Anna Ragan i zespół Klavo
Przewodniczki/przewodnicy
Valeriia Mostenets, Olga Mzhelskaya, Lesia Shykiriava, Petra Skarupsky, Bernard Wnuk
Edukatorzy/edukatorki
Jagoda Cerkiewnik, Natalia Dovga, Taras Gembik, Yaroslava Holysh, Svetlana Kohutnytska, Tomasz Krajewski, Paula Kuch-Krawiec, Marcin Matuszewski, Julia Sarzyńska, Natalia Siuchta, Luxuan Wang, Wanda Woźnicka, Gabriela Żylińska
Konserwacja
Anna Pomorska
Inwentaryzacja
Mada Zielińska
Realizacja wystawy
Marek Franczak, Szymon Ignatowicz, Aleksander Kalinowski, Przemysław Pryciak, Paweł Sobczak, Marcin Szubiak
Współpraca
Damian Bramowicz, Agata Górska-Campagno, Magdalena Komornicka, Andrzej Kowalski, Michał Kożurno, Violetta Labut-Stępień, Jarosław Paruch, Magdalena Rabczyńska, Sylwia Radzikowska, Dagmara Rykalska, Eliza Sasak-Maciejczyk, Natalia Sielewicz, Olga Szeluga, Agata Wojtysiak, Monika Chmielewska, Patrycja Walęczak, Agnieszka Makowska-Wilczek, Szymon Żydek, Michał Piotrowski, Adam Graczyk, Marta Wójcicka, Anna Bakiera, Magdalena Szymczak, Juliusz Mardzyński
• • •
Тигр у саду. Мистецтво Марії Примаченко
Музею сучасного мистецтва у Варшаві
5 квітня–30 червня 2024
Куратор
Шимон Маліборськи
Співкуратор
Едуард Димшиц
Змістовний консультант
Тетяна Волошина
Продюсери
Анка Кобєрска
Александра Насьоровска
Виставкова архітектура
Матосек Нєзгода
Візуальна та графічна організація виставки
Кая Куштра
Дизайн рекламних роликів
Рафал Домінік
Координатор організації виставки
Анна Циганкевич
Комунікація
Юзефіна Бартишель, Пшемислав Ридзевскі, Александра Урбанська, Іга Вінчакєвіч, Ольга Завада
Керівні редактори
Анна Циганкевич, Агнєшка Радтке
у співпраці: Александра Урбанська
Переклад українсько-польський
Катажина Сиска
Переклад польсько-український
Світлана Гусельникова
Переклад польсько-англійський
Крістофер Сміт
Редактор текстів українською
Тарас Гембік
Куратор(к)и публічної програми
Якуб Дебчинський, Солідарний Будинок Культури “Соняшник” (Тарас Гембік, Марія Бебурія, Юлія Кривич, Кая Куштра)
Продюсер громадської програми
Матильда Добровольська
Координатор освітньої програми
Александра Гурецка
Освітній проект
Якуб Джевєцкі, Анна Лукавска-Адамчик, Александра Гурецка, Марія Новак, Кароліна Іваньчик, Домініка Ягелло, Марта Пшибил
Заходи
Анна Здзєбьорска
Волонтери
Домініка Ягелло, Марта Сковроньска-Маркєвіч
Робота з аудиторією
Цезар Вєжбіцкі, Йоланта Вох
Обслуговування аудиторії
Анна Раган і команда Клаво
Екскурсоводи
Валерія Мостенець, Ольга Мжельская, Леся Шикірява, Петра Скарупскі, Бернард Внук
Консультанти
Ягода Церкєвнік, Наталія Довга, Тарас Гембік, Ярослава Голиш, Світлана Когутницька, Томаш Краєвські, Паула Кух-Кравєц, Марчін Матушевскі, Юлія Сажинська, Наталія Сюхта, Люксуан Ванг, Ванда Вожніцка, Габрієла Жилінска
Консервація
Анна Поморска
Інвентаризація
Мада Жилінска
Реалізація виставки
Спілка презентації виставок МСМ
Marija Prymaczenko (12.01.1909–18.08.1997) była jedną z najważniejszych ukraińskich artystek XX wieku. Jej twórczość jest znakomitym przykładem tego, jak sztuka ludowa przekracza ramy folkloru i staje się elementem dziedzictwa narodowego. W samej Ukrainie jej podobizna pojawiła się na monetach i znaczkach pocztowych. Organizacja Narodów Zjednoczonych do spraw Oświaty, Nauki i Kultury (UNESCO) ogłosiła rok 2009 rokiem Marii Prymaczenko, na jej cześć nazwano planetoidę. Dzieło Prymaczenko szacuje się dziś na ponad 1200 prac. Na wystawie prezentujemy ich 89.
Marija Prymaczenko urodziła się we wsi Bołotnia na Polesiu, położonej między Kijowem a Czarnobylem. W dzieciństwie zachorowała na polio. W wyniku powikłań po chorobie nie mogła pracować fizycznie, co paradoksalnie umożliwiło jej poświęcenie zyskanego czasu na sztukę. Jako artystka zajmowała się również malarstwem i ceramiką. W 1935 roku Prymaczenko została przyjęta jako hafciarka do Centralnej Pracowni Eksperymentalnej przy Muzeum Sztuki Ukraińskiej w Kijowie, gdzie rozpoznano jej talent.
W tym okresie intensywnie malowała, a jej prace były prezentowane na licznych wystawach, w tym na Wystawie Światowej w Paryżu w 1937 roku. Mimo międzynarodowej kariery artystka postanowiła wrócić do rodzinnej Bołotni. Dom i otaczająca go przyroda były jej główną inspiracją. Nigdy nie wyjeżdżała z tych okolic na długo. Podczas drugiej wojny światowej straciła parę najbliższych osób i na następnych kilkanaście lat zawiesiła działalność artystyczną. W latach 50. wróciła jednak do malarstwa. Choć sama nie odebrała formalnego wykształcenia artystycznego, od lat 60. prowadziła ludową szkołę artystyczną w rodzinnej wsi. W 1966 roku otrzymała Nagrodę Narodową im. Tarasa Szewczenki, przyznawaną za szczególne osiągnięcia kulturalne.
Po katastrofie w elektrowni jądrowej w Czarnobylu w 1986 roku Prymaczenko stworzyła imponujący cykl, którego fragmenty przedstawiamy na ekspozycji. Jej rodzinna wieś znalazła się w trzydziestokilometrowej strefie wykluczenia, co miało istotny wpływ na twórczość artystki. Prymaczenko nie wyjechała z Bołotni nawet wtedy. Wojna atomowa – niech będzie przeklęta! Żeby ludzie jej nie znali, łez nie wylewali! – pisała w rozbudowanych i poetyckich tytułach swoich prac.
Wojna, której Prymaczenko aktywnie się sprzeciwiała, dosięgnęła jej dzieł w 2022 roku, kiedy w ukraińskim Iwankowie spłonęło Muzeum Historii Lokalnej, a w nim ponad 20 prac artystki. Szczęśliwie dzieła wynieśli z płonącego muzeum mieszkańcy miasta. Wydarzenie to odbiło się szerokim echem, a twórczość Marii Prymaczenko ponownie stała się obiektem międzynarodowego zainteresowania.
Eduard Dymszyc – ukraiński historyk sztuki, kurator, malarz, działacz społeczny, mecenas i filantrop, popularyzator sztuki ukraińskiej w kraju i zagranicą. Ukończył studia w Kijowskim Państwowym Instytucie Sztuki na Wydziale Teorii i Historii Sztuki. W 1988 został członkiem Narodowego Związku Artystów Ukrainy oraz Ukraińskiej Sekcji Międzynarodowego Stowarzyszenia Krytyków Sztuki AICA, UNESCO. W 2019 dołączył do Europejskiej Akademii Nauk, Sztuki i Literatury (EAASH) w Paryżu, a rok później został wyróżniony honorowym członkostwem Narodowej Akademii Sztuk Ukrainy.
Był kuratorem wielu projektów artystycznych m.in. wystawy w Muzeum Narodowym im. Andrzeja Szeptyckiego we Lwowie: Mykoły Hłuszczenki Barwy XX wieku (2021), Marii Prymaczenko Ofiaruję Ukrainie! (2022), Romana Sielskiego Poskromienie koloru (2023), a także wystawy Marii Prymaczenko Marija maluje (2023) w Narodowym Centrum „Ukraiński Dom” w Kijowie i Zachodzące słońce / Sol Occidens Margit i Romana Sielskich (2023) w Narodowym Muzeum Sztuki w Odessie. Jest również autorem monografii naukowych m.in. Malowniczy rezerwat (Kijów, 1993), Ołeksandr Bohomazow (1991), Plastyczność malarska, Martwa natura w malarstwie ukraińskim XX wieku (1993), 100 prac z kolekcji K. Hryhoryszyna (2004), Wasyl Czekryhin (2005).
Szymon Maliborski – historyk sztuki, kurator Muzeum Sztuki Nowoczesnej w Warszawie. W latach 2015–2021 współtworzył festiwal WARSZAWA W BUDOWIE, który podejmuje najważniejsze tematy dotyczące życia miasta. Interesuje się metodami współpracy artystów/artystek ze społecznościami lokalnymi oraz działaniami łączącymi praktyki artystyczne i edukacyjne, które realizuje w Parku Rzeźby na Bródnie. W latach 2014–2018 związany z projektem Muzeum na Open’erze, gdzie był m.in.: współautorem wystawy 140 uderzeń na minutę. Kultura rave i sztuka w latach 90. w Polsce (2016, 2017) i kuratorem wystawy Jutro będzie wojna? (2018). Współpracował m.in. z Galerią Labirynt, Centrum Sztuki Współczesnej Zamek Ujazdowski, ArtBoom Festival czy Visegrad Found. Od 2014 roku pracuje z Danielem Rycharskim przy kolejnych projektach i działaniach, m.in. w Kurówku i Sierpcu. Razem przygotowali wystawy Strachy (2019) i Umarła klasa (2023).
• • •
Марія Примаченко (12.01.1909–18.08.1997) — одна з найвидатніших українських художниць ХХ століття. Її творчість є чудовим прикладом того, як народне мистецтво виходить за рамки фольклору і стає елементом національного надбання. В Україні її зображення з’явилося на монетах і поштових марках. Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) оголосила 2009 рік роком Марії Примаченко, на її честь названо астероїд. Сьогодні творчість Примаченко налічує понад 1200 робіт. На експозиції ми представляємо 89 з них.
Марія Примаченко народилася на Поліссі у селі Болотня, що розташоване між Києвом і Чорнобилем. У дитинстві вона перехворіла на поліомієліт. Через ускладнення хвороби Марія не могла фізично працювати, що парадоксальним чином дозволило їй присвятити здобутий час мистецтву. Як художниця, вона також займалася живописом та керамікою.
У 1935 році Примаченко була прийнята вишивальницею до Центральної експериментальної студії при Музеї українського мистецтва у Києві, де її талант і був визнаний. У цей період вона інтенсивно малювала, її роботи були представлені на численних виставках, у тому числі на Всесвітній виставці у Парижі 1937 року. Попри міжнародну кар’єру, художниця вирішила повернутися до рідної Болотні. Дім і навколишня природа були її головним натхненням. Вона ніколи не залишала цю територію надовго.
Під час Другої світової мисткиня втратила кількох найближчих людей і призупинила свою творчу діяльність на наступні кілька років. Проте у 1950-х роках повернулася до живопису. Хоча сама вона не отримала формальної художньої освіти, з 1960-х років керувала школою народного мистецтва у рідному селі. У 1966 році отримала Національну премію імені Тараса Шевченка за особливі досягнення у галузі культури.
Після катастрофи на Чорнобильській АЕС 1986 року Примаченко створила вражаючу серію, фрагменти якої представлені на виставці. Її рідне село потрапило до тридцятикілометрової зони відчуження, що мало значний вплив на творчість художниці. Навіть тоді Примаченко не виїхала з Болотні. Ядерна війна – будь проклята вона! Щоб люди її не знали і сліз не лили! – писала вона у розлогих і поетичних назвах своїх творів.
Війна, проти якої активно виступала Примаченко, дійшла до її творчості у 2022 році, коли в українському Іванкові згорів краєзнавчий музей, де було понад 20 робіт художниці. На щастя, жителі містечка винесли роботи з палаючого музею. Подія отримала широкий резонанс, а творчість Марії Примаченко знову стала об’єктом міжнародного інтересу.
Едуард Димшиц – український мистецтвознавець, куратор, художник, громадський діяч, меценат і філантроп, популяризатор українського мистецтва у країні та за її межами. Закінчив Київський державний інститут мистецтв, факультет теорії та історії мистецтва. У 1988 році став членом Національної спілки художників України та Української секції Міжнародної асоціації мистецтвознавців МАКМ ЮНЕСКО. У 2019 році став членом Європейської академії наук, мистецтв і літератури (EAASH) у Парижі, а за рік отримав почесне членство у Національній академії мистецтв України.
Був куратором багатьох мистецьких проектів, серед яких: виставки у Національному музеї ім. Анджея Шептицького у Львові: Микола Глущенко Барви ХХ століття (2021), Марія Примаченко Дарую Україні! (2022), Романа Сєльського «Приборкання кольору» (2023), а також виставки Марії Примаченко «Марія малює» (2023) у НЦ «Український дім» у Києві та Маргіт і Романа Сєльських «Західне сонце / Sol Occidens» (2023) у Національному художньому музеї в Одесі. Він також є автором наукових монографій, серед яких: Мальовничий заповідник (Київ, 1993), Олександр Богомазов (1991), Малярська пластика, Натюрморт в українському живописі ХХ століття (1993), 100 творів із колекції К. Григоришина (2004), Василь Чекригін (2005).
Шимон Маліборський – мистецтвознавець, куратор Музею сучасного мистецтва у Варшаві. У 2015–2021 роках був співавтором фестивалю ВАРШАВА БУДУЄТЬСЯ, який торкається найважливіших тем міського життя. Цікавиться методами співпраці між митцями та місцевими спільнотами та заходами, що поєднують мистецькі та освітні практики, які він проводить у Бродненському парку скульптур. У 2014–2018 роках співпрацював з проектом Музей під відкритим небом, де був, між іншим, співавтором виставки 140 ударів на хвилину. Рейвська культура та мистецтво 1990-х у Польщі (2016, 2017) та куратор виставки Чи буде завтра війна? (2018). Він співпрацював, зокрема, з Галереєю Лабіринт, Центром сучасного мистецтва Уяздовський замок, фестивалем ArtBoom і Visegrad Found. З 2014 року він працює з Даніелем Ричарським над наступними проектами, зокрема, у Курівці та Серпці. Разом вони підготували виставки Fears (2019) та The Dead Class (2023).
