Modernizm odtrącony. Budynek UFO w Kijowie
Модернізм під ударом. «Літаюча тарілка» в Києві

WARSZAWA W BUDOWIE 10. organizowana pod hasłem „Sąsiedzi” łączy ze sobą dwa miasta: Warszawę i Kijów. Mimo oczywistych różnic zmagają się one z podobnymi problemami, związanymi z cennym, choć trudnym dziedzictwem powojennej architektury.

[Текст українською мовою нижче]

Warszawska część festiwalu odbywa się w dawnym pawilonie Cepelii, zaś kijowska – na zapomnianym przez władze obszarze miasta, nielegalnie zajętym przez artystów i aktywistów. Jednak ideowym odpowiednikiem modernistycznej architektury Zygmunta Stępińskiego jest w Kijowie budynek przez niektórych zwany UFO.

Lata 60. na Ukrainie to czas rozkwitu modernistycznej architektury, która stanowiła oryginalną interpretację stylu międzynarodowego i wyrażała ducha epoki – nasyconego wiarą w przyszłość i w siłę ludzkiego umysłu. Wznoszone wówczas budowle odzwierciedlały fascynację wyścigiem kosmicznym, jaki toczył się między ZSRR a Stanami Zjednoczonymi, i nosiły w sobie ślady kolejnych sowieckich podbojów: 4 października 1957 roku sukcesem zakończyło się wypuszczenie na orbitę pierwszego satelity, Sputnika 1, a 12 kwietnia 1961 roku Jurij Gagarin jako pierwszy człowiek w historii okrążył Ziemię.

Powstająca wówczas architektura powstawała pod szyldem „sowieckiego modernizmu”, stanowiącego spontaniczną reakcję na dekret Nikity Chruszczowa z 4 listopada 1955 roku. Głównym jego założeniem było zerwanie z dotychczasową doktryną monumentalnej architektury klasycyzującej oraz „walka z konstrukcyjnym nadmiarem” i programowa funkcjonalność.

Autor UFO, Florian Jurijew, był wszechstronnym artystą (poetą, kompozytorem i skrzypkiem) oraz architektem, który stworzył autorską koncepcję syntezy sztuk. Skazany na artystyczną banicję na początku lat 60. po wystawie swoich abstrakcyjnych obrazów, zdołał przekonać władze, że choć pomylił się na gruncie sztuki, to wciąż mógł działać na polu architektury. Unikając tym samym końca swojej kariery, Jurijew stworzył unikalną ideę synestezji sztuk w projekcie dzisiaj znanym mieszkańcom miasta również jako „kijowski spodek”.

Futurystyczny budynek stojący tuż przy stacji metra Łybidśka zawdzięcza swój przydomek niezwykłej strukturze lewitującej 10 metrów nad ziemią w jego centralnej części, zbudowanej z dwóch połączonych półkul, a przypominającej swoim kształtem statek kosmiczny. Znajduje się ona nad horyzontalnym pawilonem, połączonym z wysokim wieżowcem. Układ i przeszkloną elewację budynku można by zestawić, jak sugeruje badacz architektury Lew Szewczenko, z gmachem nowojorskiej siedziby ONZ – gdyby nie opłakany stan tej architektury, porównywalny z tym, jaki prezentuje współcześnie warszawska Cepelia.

Budynek jest dzisiaj siedzibą Instytutu Informacji, jednak pierwotnie został zaprojektowany jako teatr światła i muzyki, w którym orkiestra mogłaby prezentować sztukę muzyki kolorów w specjalnie skonstruowanym do tego holu – z idealną akustyką i przestrzenią odpowiednio rozpraszającą światło. Kiedy KGB zrealizowało projekt Jurijewa w 1971 roku, hol przearanżowano na miejsce wykładów i pokazów filmowych, przez co zatracił on swoją innowacyjną funkcję.

W 2017 roku ten niezwykły budynek stał się główną przestrzenią Kijowskiego Biennale, zorganizowanego przez kolektyw Centrum Badań nad Kulturą Wizualną, kuratorujący również tegoroczną edycję WARSZAWY W BUDOWIE. Dzisiaj jego istnienie jest zagrożone – nieopodal powstaje centrum handlowe Ocean Mall, które w założeniu ma „wchłonąć” sąsiednią strukturę.

Na przekór antysowieckim nastrojom, które nasiliły się na Ukrainie od 2014 roku, a także wbrew prawnej degrengoladzie w procesie ochrony zabytków, w Kijowie z inicjatywy Oleksija Bykowa powstała grupa Save Kyiv Modernism. Z zamiarem chronienia modernistycznej architektury grupa stworzyła m.in. mapę z siedemdziesięcioma modernistycznymi budynkami, wymagającymi interwencji konserwatorskiej. Na warszawskiej wystawie zaprezentowany zostanie film dokumentujący walkę Jurijewa i miejskich aktywistów o przetrwanie UFO.

Choć pawilon Cepelii Stępińskiego i kijowski spodek Jurijewa charakteryzują się zupełnie odmienną skalą i strukturą, to wspólnie dzielą one ten sam los – skazane na banicję z miejskiego pejzażu, przypominają o modernizacyjnych marzeniach przeszłości i stanowią świadectwo ich upadku.

Magdalena Zięba

***

Два «сусідських» міста Варшава й Київ об’єднуються в рамках 10-го фестивалю «Варшава в будові». Незважаючи на очевидні відмінності, їх об’єднують схожі проблеми зі ставленням до багатої спадщини післявоєнної архітектури.

Варшавська складова фестивалю відбудеться у колишньому павільйоні «Цепелія», розташованому в центрі міста. У Києві еквівалентом модерністського павільйону Зиґмунта Стемпінського є легендарна «Літаюча тарілка».

У 1960-х роках Київ заполонила нова архітектура, збудована у модерністському стилі. Цей підхід був своєрідною інтерпретацію міжнародного напряму в дизайні, що вхоплював дух часу, повного надії на майбутнє та впевненості у силі людського розуму. У ньому також відображалося зачарування «космічною гонкою» між СРСР та Сполученими Штатами під час Холодної війни. Головні теми в рамках стилю змальовувалися з найбільших досягнень радянського освоєння космосу: запуск першого штучного супутника Землі «Супутник-1» 4 жовтня 1957 року та перший політ людини навколо земної орбіти, який здійснив Юрій Гагарін 12 квітня 1961 року.

Архітектура того часу була вираженням ідеї радянського модернізму як спонтанної реакції на указ, який видав Микита Хрущов 4 листопада 1955 року. Він закликав до розриву з доктриною монументальних пропорцій та класицизму, а також боротьби з «надлишками в проектуванні» на користь функціоналізму як загального правила дизайну.

Автор «Літаючої тарілки» Флоріан Юр’єв – багатогранний художник (поет, композитор та скрипаль), а також архітектор. Він розробив власний корпус ідей щодо того, як досягти синтезу мистецтв. Після виставки своїх абстрактних робіт на початку 1960-х він був змушений піти у художнє вигнання, однак йому вдалося добитися у влади можливості працювати у сфері архітектури. Щоб уникнути остаточного завершення творчої кар’єри, Юр’єв утілив свої ідеї синтезу в проекті «Літаючої тарілки».

Популярна назва футуристичної будівлі, розташованої прямо біля станції метро «Либідська», пов’язана з її незвичною структурою у вигляді диску посеред будівлі, що на відстані 10 метрів завис над землею. Він лежить на горизонтальному павільйоні та прилягає до хмарочоса, який завершує комплекс. Це був перший хмарочос зі скляним фасадом у Києві, через що дослідники, зокрема Лев Шевченко, часто порівнювали його з комплексом ООН у Нью-Йорку. Сьогодні такі порівняння вже недоречні у зв’язку з плачевним станом київської «Літаючої тарілки». Варшавський павільйон «Цепелія» після десятиліть занедбання нині опинився у схожому стані.

Київська «Літаюча тарілка» сьогодні слугує головним корпусом Інституту інформації, хоча спочатку вона задумувалася як світло-музичний театр, де оркестр міг би виступати у залі з ідеальною акустикою та перспективою на світлове шоу. Коли КДБ 1971 року взявся за завершення проекту Юр’єва, концертну залу перепроектували для лекцій та кінопоказів. Це місце так ніколи й не використовували згідно з початковим задумом – як простір для інноваційних творів мистецтва.

2017 року будівля стала головною локацією Київської бієнале «Київський Інтернаціонал», організованої колективом Центру візуальної культури (ЦВК), – кураторами цьогорічного фестивалю «Варшава в будові». Її майбутнє непевне насамперед через будівництво прямо біля її стін торгового центру Ocean Mall, який збирається поглинути сусідню «тарілку».

Як опозиція до «декомунізаційних» настроїв, що зросли в Україні після 2014 року, а також до тривалого хаосу в політиці збереження культурних пам’яток, з ініціативи архітектора Олексія Бикова та інших міських активістів постав місцевий рух Save Kyiv Modernism. З метою захисту київської модерністської архітектури група створила мапу із 70 модерністськими будівлями, що потребують і заслуговують на збереження та належну реставрацію. Фільм, що документує спроби Юр’єва та активістів захистити «Літаючу тарілку», покажуть в рамках фестивалю у Варшаві.

«Цепелія» Стемпінського й «Літаюча тарілка» Юр’єва відрізняються масштабами й конструкціями, але їхні іконічні форми зазнали схожої долі. Вони були витіснені з міського ландшафту й перетворилися на забуті занепалі реліквії минулих модерністських мрій.